Small heart with Art

Получить помощь

Мішель Казачкін: «Якщо не діяти набагато швидше, ситуація тільки погіршиться»

У липні в ПАР пройшла 21-а Міжнародна конференція AIDS 2016, однак у провідних українських ЗМІ подія практично не обговорювалася, незважаючи на те, що в нашій країні не перший рік триває епідемія ВІЛ/СНІД, а на конференції в Дурбані вирішувалися найважливіші питання фінансування досліджень і проектів у боротьбі з ВІЛ/СНІД.

Євгенія Смирнова - керівник громадської організації Small Heart with Art, що займається проблемами ВІЛ/СНІД серед дітей, поспілкувалася в кулуарах конференції з Мішелем Козачкіним - спеціальним представником Генерального секретаря ООН з ВІЛ/СНІД у Східній Європі та Центральній Азії. У сфері компетенції Мішеля Казачкіна - неблагополучний регіон, в якому епідемія не падає, а зростає. Україна є одним з осередків епідемії. І вже через пару років країна, що охоплена війною і корупцією, може залишитися наодинці зі своїми проблемами, адже її влада не придає належного значення тому факту, що у нас щодня заражається ВІЛ/СНІД 54 людини.

У Європі реєструється всього 0,02% передачі ВІЛ від матері до дитини. В Україні та Росії рівень інфікування дітей залишається досить високим, але чомусь «їх голос не чути».

Взагалі, у всьому світі «не чутний голос дітей», тому що діти не виступають біля мікрофонів. Я бачу дві проблеми. Одна - це діти, які живуть з ВІЛ/СНІДом, які з ВІЛ-інфекцією вже 10-14 років. Вони зараз ростуть, вони вже розуміють, в якій ситуації опинилися. Багато з них навіть ще не знають, чому приймають ліки. Я думаю, що регіон десь теж у цьому розумінні відстає. Тобто багато лікарів ще погано знають, як з такими дітьми розмовляти, та й батьки теж якось розгублені. Але тут, в Африці, і в Західній Європі зараз існують досить хороші моделі підходу до цих підростаючих дітей. І я зустрічав недавно в Росії - в Казані - групу молодих людей «Тінерджайзер», які дуже активно над цим працюють. Я досить оптимістично налаштований щодо того, що ці молоді люди вийдуть, і будуть вести розмову з суспільством.

Як ви чули, в регіоні не все так погано з кількістю недавно інфікованих дітей, тут результати досить хороші. Адже все-таки дві країни з регіону потрапили у четвірку або п'ятірцу світових лідерів щодо подолання ВІЛ серед дітей - це Білорусь і Вірменія. У Російській Федерації та Україні цифри теж досить низькі. Але, звичайно, ризик великий, тому що є ВІЛ-інфіковані жінки, які все ще приходять до лікарів на досить пізньому терміні вагітності. Це жінки, які живуть у важких обставинах, мають фінансові проблеми, часто вони безробітні, без сім'ї. Звичайно, в таких країнах регіону, як Україна та Росія, становище важке. Система охорони здоров'я тут, як я її називаю англійською provider-centered. Тобто система охорони здоров'я є, але ти повинен прийти до неї сам, а вона до тебе не приходить, щоб надати допомогу. Таким чином, всім людям у групах ризику дуже важко отримати допомогу. Але в Україні, наприклад, все-таки є прекрасні громадські організації, прекрасні мережі людей, які займаються outreach - тобто йдуть до людей, а не чекають, щоб люди прийшли до них.

Ви маєте на увазі об'єднання ЛЖВ?

Я маю на увазі об'єднання ЛЖВ, я маю на увазі мережі людей, що вживають наркотики, я маю на увазі Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД, я маю на увазі Мережа людей, що живуть з ВІЛ.

За останні роки Африка, зробила дуже великий крок у подоланні епідемії. Які ініціативи варто було б перейняти у Південної Африки та порекомендувати громадським активістам?

Список у мене міг би бути досить довгий, але якщо потрібно було б вибрати щось одне, то це - політичне лідерство. Тобто президент республіки, заступник президента, який виступав в перший день, міністр охорони здоров'я - щодня в усіх виступах говорять про туберкульоз. Я дивлюся на Україну і розумію, що ситуація важка, весь час щось змінюється, в країні криза. Але я не чув, щоб колишній або нинішній президент, або прем'єр голосно і ясно говорили: «Обережно, у нас один зі ста людей в країні ВІЛ-інфікований». Це повинно бути пріоритетом, і мені здається, що весь час ми якось намагаємося поліпшити систему, піклуємося про закупівлі ліків, турбуємося про побудову нових громадських інститутів охорони здоров'я, обговорюємо, як фінансувати громадські організації. Але сила в лідерстві.

Україна також є лідером по захворюванню на туберкульоз і резистентним туберкульозом. В Європі, і навіть на світовому рівні, туберкульоз все ще поширюється. І, звичайно, коли є політичне лідерство, за ним слідує і фінансування. Я розумію, що зараз в Україні економічна криза, що гривня багато втратила, інфляція, але в той же час охорона здоров'я громадян має бути головним пріоритетом уряду. Я цього не чую і не бачу. Як це можливо, що вже минув рік з того дня, як попередній міністр охорони здоров'я Квіташвілі повідомив про свою відставку, і до сих пір немає нового міністра? У нас криза з ВІЛ/СНІДом, у нас криза з туберкульозом, і, якщо ми не будемо діяти набагато швидше, ситуація тільки погіршиться. Тобто за все, за що не платиш тепер, доведеться заплатити набагато дорожче, але пізніше.

Друга ініціатива. Тут, в Африці, масштаб епідемії такий, що буквально один з шести чоловік ВІЛ-інфікований. Лікарів і структур недостатньо. Тут неможливо слідувати моделі СНІД-центрів. Так що тут була проведена величезна робота, щоб люди мали доступ до тестування, могли звернутися в пункт довіри, могли отримати лікування прямо там, де живуть - і це працює через фельдшерів, через громадянське суспільство. Я був у Каеліче, що близько Кейптауна. Там, якщо у тебе ВІЛ-інфекція, ти приходиш до людини, яка пройшла тренінг - десь 48 годин. У неї є приблизно 20 питань: твій зріст, температура тіла, як ти себе почуваєш. Якщо відповідаєш «ні» на одне з цих питань, тоді зустрічаєшся з медсестрею. Вона оглядає, вимірює тиск або температуру, і у неї теж листок з 10 питаннями. Якщо щось там неправильно, тоді тебе буде оглядати якийсь суперфельдшер або супермедсестра. А з лікарем зустрінешся тільки якщо щось зовсім недобре. А у нас лікарі в СНІД-центрах спостерігають сотні, тисячі людей. У Росії я бачив лікарів, у яких десь шість тисяч пацієнтів, і на кожного близько 15 хвилин. Як цей пацієнт може пояснити, що його турбує, але не тільки фізично, а й соціально, морально? Роль лікаря ж не тільки прописувати ліки. Тому я думаю, що це важлива модель. Люди, які добре себе почувають, у яких немає проблем - і ми знаємо, що це, в загальному, більшість з тих, хто на антиретровірусній терапії, - для них потрібно створити дуже просту систему доступу до терапії, якомога ближче до місця, де вони живуть, або до місця, де вони хочуть лікуватися. Тому що іноді ти не хочеш лікуватися там, де живеш, через дискримінацію та стигми. Але й не варто тримати разом усіх лікарів як коштовність, або щоб лікарі-фахівці робили роботу, яку тут роблять фельдшери. Ну ось, це друге.

А третє - це, звичайно, підтримка громадянського суспільства та мереж людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом. Я не кажу, що цього не існує в Україні. Навпаки, саме Україна - чудовий приклад для інших регіонів. Але те, що мене турбує - це фінансування цих організацій. Воно буквально до 90 відсотків залежить від «Глобального фонду», а він тепер буде відходити від регіону, навіть від України, не зважаючи на те, яка важка тут ситуація. «Глобальний фонд» і країни-донори кажуть: «Слухайте, ви країна із середніми доходами, тобто ви повинні самі себе фінансувати», але коли немає політичного лідерства, коли багато інших пріоритетів, мені це теж зрозуміло. Міністри мені кажуть: «Слухайте, Мішель, спасибі велике, але у нас триває військовий конфлікт, у нас гроші йдуть на армію». Але я теж бачу, я був в Києві 10 днів тому, і видно, що бідні бідніють, а багаті іще більше багатіють. У центрі міста подивіться на машини, які там стоять. Так що я думаю, ресурси є, систему охорони здоров'я можна фінансувати за рахунок якихось податків, але ще раз: політична воля повинна бути сильніше.

У Вас не виникає відчуття, що з клієнтів існуючих ВІЛ-сервісних організацій зробили в більшості випадків споживачів, які, на жаль, рідко хочуть самі щось робити?

Я розумію, що такі питання можуть з'являтися, але в цьому випадку слід бути обережними в оцінках. Ми говоримо про епідемію, ми говоримо про ВІЛ/СНІД, який передається швидко і поширюється в не тільки в Україні, а й в регіоні. Але не по всьому світові. Як ви знаєте, за останні 10 років на 35 відсотків зменшилися нові випадки зараження, смертність впала на 40 відсотків - але не в нашому регіоні. Так що ми ще живемо у часи зростання епідемії. А коли епідемія, я вважаю, що ця проблема повинна бути в абсолютному пріоритеті.

Тобто епідемія в регіоні триває?

Слухайте, один зі 100 людей інфікований ВІЛ. Вражаюча ілюстрація - метро. Ось дивіться: люди виходять з метро в Києві, напевно, один з 60-ти - ВІЛ-позитивний.

В Україні щодня 54 людини заражається ВІЛ-інфекцією.

Так, в 2016 році.

А які у вас очікування з приводу наступної конференції в Амстердамі, і як на ній може проявити себе Україна?

Я впевнений, що наші голландські організації, голландське МЗС і голландське наукове співтовариство влаштують дуже хорошу конференцію, де фокус буде направлений на Європу та на Східну Європу. Те, що мені хотілося б побачити - це початок діалогу на політичному рівні. Я б хотів, щоб президент Порошенко або прем'єр-міністр Гройсман приїхали і сказали: «Для мене важлива проблема ВІЛ/СНІДу в моїй країні. Я тут, щоб показати, наскільки серйозно я це сприймаю, і тому що я хочу почути, що тут робиться, щоб зрозуміти і прискорити роботу в моїй країні».

Материал опубликован на https://112.ua/interview/ya-ne-slyshal-chtoby-v-ukraine-prezident-ili-premer-gromko-i-yasno-govorili-ostorozhno-u-nas-odin-iz-sta-vich-inficirovan-329723.html