Оксана Поліщук: Відкритість і спокій – ось що я несу з собою в школу

Часом так трапляється у житті, що з нами стається саме те, чого ми підсвідомо уникаємо

Київська вчителька Оксана Поліщук успішно реалізується, співпрацюючи з кількома приватними столичними школами. Оксана ніколи не мріяла бути вчителькою історії у лікарняній школі, але прагнення самовдосконалення і пошук нових досвідів привели її до команди викладачів волонтерської “Школи Супергероїв”, що розпочала свою діяльність у 2017 році у київській лікарні “Охматдит”, а за останні чотири роки відкрила сім філії у п’яти містах України.
Унікальний досвід, який Оксана Поліщук отримала в “Школі Супергероїв” перевернув її уяву про освіту в лікарнях і безумовно вплине на подальшу кар’єру в освіті.

Як ви потрапили до команди викладачів “Школи Супергероїв”?

Це був мій найкоротший пошук роботи: зазвичай, знаєте, як вона буває – моніториш вакансії, надсилаєш резюме, два етапи співбесіди, трусишся, ніби заєць. А тут я просто свайпала стрічку на Фейсбуці і побачила оголошення з лікарні “Охматдит” про набір вчителів у “Школу Супергероїв”. Чесно вам скажу, до того як побачити це оголошення, я поняття зеленого не мала ні про “Школу Супергероїв”, ні про освітню систему в лікарнях, ні про лікарні взагалі. Я більше вам скажу – уникаю підсвідомо теми лікарень, а особливо теми дитячих лікарень: маю власну молодшу сестру і, можливо, тому так хворобливо реагую на будь-які негаразди з дітьми і всім хочеться допомогти, і всіх забрати звідти. Проте я побачила назву “Охматдиту”, і, в принципі, мені було не важливо, що і як я буду робити – якось це було бажання підтримати онкохворих діток та і все. Я залишила заявку на волонтерську роботу і так познайомилася із прекрасним куратором “Школи Супергероїв” у Києві – Людмилою Сокур, надзвичайно щирою, привітною і просто невгамовно енергійною жінкою, що і нині слугує мені прикладом того, як можна і треба працювати.
Людмила познайомила мене з двома моїми супергероїнями – Катею та Ірою. Вони – дев’ятикласниці, нині вже перейшли в 10 клас у звичайних школах, що мене щиро тішить! Іра та Катя перенесли пересадку кісткового мозку і, на момент нашого знайомства, провели у лікарні близько двох років. Вони пережили купу страшних операцій, переливань крові, хімію, облисіння, сльози батьків…На момент початку нашого спільного навчання вже були на змішаному лікуванні: і вдома, і у лікарні; і вже мали смішні стрижки їжачком. Ми займалися в Зумі. З Ірою, на жаль, так і не побачилися офлайн, проте це просто тому, що її швидко виписали і зараз, я сподіваюся, у неї все добре. З Катею ми допрацювали до кінця навчального року, визубрили всю історію та правознавство за програмою 9 класу, а потім я вирішила влаштувати їй випускний подарунок. Справа в тому, що у вільний час я займаюся фотографією, тому рішення прийшло миттєво – ми з моїм напарником орендували фотостудію, запросили візажиста і зробили Каті з мамою абсолютний сюрприз: сімейну фотосесію. Було весело, тепло і надзвичайно красиво.

Інколи, коли мені взагалі стає важко і хочеться забитися в куток і ревіти, я згадую своїх Іру та Катю. Уявляєте: вони майже два роки не виходили з лікарні. Майже два роки! І коли Катю мама вперше зводила в парк, я отримала кучу емоційного фідбеку від того, що дитина побачила білку. Білку!!! Але ж є дітки, чия хвороба не дає їм переступити поріг лікарні і більше часу. Я не можу і не хочу уявляти як то стояти на порозі воріт і не мати змоги відійти більше ніж на кілометр, бо кожні 30 хвилин діаліз. Це страшно. А ще страшніше, що “Школа Супергероїв” є далеко не у кожному місті, а ще це абсолютно волонтерська організація. Методист та керівник подібного закладу у Києві отримує “мінімалку”. І не від держави, а від спонсорської організації. Маленькі ігрові кімнатки не витримують напору бажаючих, а як би мені хотілося б знайти або ж побудувати на територіях хоча б базових українських лікарень окремі приміщення. Там буде багато гуртків на вибір для діток, навчальні заняття згідно запитів, обов’язково: тренінги для батьків, стабільно працюючий психолог, фітнес-тренер, майстер краси для мам та дівчаток, хоча б якісь мінімальні майстерні для хлопчиків. А ще – багато квітів і зелені, іграшок, розмальовок і посмішок. Щоб дітки, які б приходили у ці центри, хоч на якийсь час забували, що вони ще не переступали поріг лікарні у бік вулиці.

Чи відрізняються методи викладання в лікарняних та звичайних школах?

Методи ті самі, але не всі методи можна застосувати тут, і не всі методи можна застосувати там – у звичайній школі. Коли перед тобою клас (більше 5 дітей), ти можеш дуже багато зробити – те, що тут неможливо зробити. І ці уроки даються складніше. Наприклад, на уроках з дівчатами, ми торкались тем фемінізму, романтичних стосунків, весілля. Який вигляд мали люди на цих подіях. І мені потрібно було дуже обережно розповідати, щоб не задіти їхніх почуттів. Бо ж переді мною сидять дві юні дівчини без волосся, у них купа різних процедур і терапій і я стараюсь підбирати приклади і пояснювати так, щоб у них не викликати сум. У звичайній школі урок – це завжди колективна праця, а тут це індивідуальна робота-постійний живий діалог. В лікарні ти вкладаєш більше і віддача більша. Мені здається, що морально вже тепер не так складно, як було на початку. Бо спочатку я постійно пам’ятала, що переді мною хворі діти і ти не можеш з від них вимагати того ж, що від здорових дітей. Але потім я вирішила, що нічого подібного, ми повинні йти вперед, не піддаватись жалю. І в результаті ми чудово закінчили навчальний рік. А все залежить від дитини і від того, як вона працює. Всі діти абсолютно по-різному йдуть на контакт. Деякі діти дуже відкриті до спілкування, а інші навпаки, йдуть в себе. Іноді на уроки заходять мами. І діти дуже тонко реагують на поведінку мами, але це ж діти. І моя позиція така – їм потрібно дозволити забути, що вони хворіють! Бо вони такі самі, як усі. Їх чекає таке саме майбутнє. Вони мають такі самі перспективи в професії. І жалю має бути мінімум. І наприклад, я вірю, що Кирило буде супердипломатом, як і будь-яка інша дитина з якоїсь із моїх шкіл. А можливо навіть і кращим, якщо чесно. Але мені потрібен був час, щоб це зрозуміти. Бо мені було важко морально, контролювати себе і не забувати, що ці дітки постійно знаходяться в лікарні і не виходять в місто, можливо не знають якихось прикладів останніх новин або якихось публічних людей, оскільки вже рік чи два лежать в лікарні і якась інформація проходить повз них.

Чим досвід волонтерства у Школі Супергероїв був корисним в професійній діяльності?

Рано чи пізно ти починаєш проводити паралелі між тим, що відбувається в лікарні і поза нею. І для мене стало величезним відкриттям те, що я просто насичуюсь енергією від спілкування з дітьми в лікарні. Я зрозуміла, що навіть, коли в моєму житті трапляється неконтрольований хаос, я просто не маю права опускати руки. Бо у цих дітей, які мене чекають в лікарні, все значно-значно складніше. Бо у звичайній школі ми звикли спілкуватись з дітьми на рівних. Діти так само сприймають нас-вчителів, як рівних собі. А тут в лікарні часом діти видаються такими маленькими і тендітними, мають вигляд крихіток, а насправді це 3-ій – 4-ий клас. Так ось, волонтерство в “Школі Супергероїв” допомагає сприймати дітей дітьми. Сприймати їхні слабкості і пробачати їх. І собі теж навчитись пробачати. Розслабитись, зрозуміти, що ми всі маємо право на помилку і що щось може піти не так. І завжди варто пам’ятати, що життя може здійснити такий поворот, що кожен з нас може опинитись в будь-якій ситуації. Тому варто бути спокійним і реагувати на все спокійно. Окрім того, я – медіаактивний волонтер, маю чудового керівника і кожна моя ідея у волонтерстві одразу підхоплюється і підтримується. І навіть знайомі цікавляться, як можна долучитись до цих уроків, бо не раз чули мої емоційні розповіді. Отже: відкритість і спокій – ось що я несу з собою в школу. Колись я переживала за погані оцінки учнів. Можливо навіть більше, ніж самі учні. Але потім, прийшовши на урок до дітей з діабетом, яким мама постійно міряє рівень цукру, я зрозуміла наскільки всі ці оцінки є умовними. І наші проблеми виявляються в порівнянні не такими вже й страшними.

Коли ти знайомишся з історією дитини, з її діагнозом, чи виникає гостре відчуття жалю?

З Кирилом не виникає таких почуттів. Він по натурі дуже позитивний, я супервпевнена, що у нього все буде добре. Я відчувала тривогу за Іру. Іра була сама по собі, дуже замкненою в собі. Мені знадобилось декілька занять щоб її розворушити. Щоб вона посміхнулась. Катя ж навпаки, дуже відкрита і комунікабельна. А Ірі було важко. Вона напевно дуже комплексувала через зовнішність, через відсутність волосся. За неї я хвилювалась. Я не лікар, і не досить добре розуміюсь в діагнозах, але я чомусь впевнена, що з цими дітьми все буде добре. Бо ж з ними поруч такі батьки, які знайшли сили і можливості забезпечити своїм дітям не лише лікування, а й доступ до освіти. А від мене необхідно дати їм те, що вони просять. І все буде добре у них. Тому для мене не важливі діагнози. Я і зі здоровими дітьми працюю і не можу сказати, що це значно простіше.

Який інноваційний досвід “Школи Супергероїв” був би корисним у загальних навчальних закладах?

Коли дитина приходить в лікарняну школу, то там і дитина, і батьки точно знають для чого це їм потрібно. А у звичайних школах діти йдуть на урок, бо потрібно йти, бо це система, проти якої не можна йти. А в “Школі Супергероїв” діти пішли проти системи у зв’язку із хворобою. Вони змушені були перервати навчання і тепер вони значно більше цінують те, що мають. Організацію і бажання дітей, та прагнення батьків я би взяла з собою у звичайну школу. Бо батьки розуміють, що вчителі в “Школі Супергероїв” працюють не за гроші, а за покликом.

Чи не плануєте на основі досвіду викладання у лікарні створити вебинар чи методику для викладачів?

У мене великий досвід проведення вебінарів. Вебінар я би провела із задоволенням, бо багато вчителів, як і я до лікарні, взагалі не уявляють, як усе це організовано. А ще буквально півтора роки тому ми всі про дистанційний формат взагалі нічого не знали. І тому методи, які ми використовуємо дистанційно, не всі їх можна застосувати офлайн. І навпаки. Тому, якби проходив вебінар для вчителів, я б із задоволенням підписалась.
Стосовно методичок, мені здається, що вони йдуть в минуле. Зараз така кількість інформації в інтернеті і так динамічно все змінюється, ідеї народжуються миттєво, що методичка застаріла б вже в перший місяць існування. У мене буває, що йду вулицею, бачу гілку спиляного дерева і вже через 5 хвилин я тягну її в клас, бо неандертальці будували свої будинки з дерева і нам потрібно в коридорі побудувати будиночок з дерева. Це живе. Воно постійно змінюється і я постійно щось додаю, додаю… І не варто спиратись на специфіку лікарні. Ці діти є такими ж, як і всі інші. Просто не всі методи можна використовувати, враховуючи зум і кількість дітей по інший бік екрану. Є якісь круті речі, як то фольга чи вовна, які можна використовувати скрізь. Я навіть з дітьми на ЗНО так робила, хоча всі були шоковані. Бо зазвичай в 11-му класі ніхто вже цього не робить. Всі просто зазубрюють і відтворюють дати. Але є й провальні ідеї. Вони дітям подобаються, але застосовувати їх на уроці не можна. Наприклад, покласти завдання для домашньої роботи в повітряні кульки, надути їх і роздати їх дітям. Це було круто. Діти були у захваті. Але урок перетворився на хаос. Я маю YouTube-канал, але у мене на нього не вистачає часу. У мене є блог на порталі Освіта Нова, я є членом Першої в Україні онлайн-асоціації освітян СУТО ПРО, також працюю методистом в тренінговому центрі “Сертифіковані українські технології освіти”.

Як далі плануєте розвиватися у професії, які маєте амбіції?

Хочу бути Міністром освіти. Маю досвід депутатської діяльності. 5 років працювала депутатом Сільради. Освіта – це та сфера діяльності, де важко збудувати кар’єру. Це можливо тільки, якщо стати керівником. У мене зараз перша категорія, цього року я буду атестуватись на вищу і на звання старшого вчителя. Далі йде вчитель методист. І все. Моя бабуся – 55 років педагогічного стажу – вчитель молодших класів, їй, коли вона виходила на пенсію, дали звання “Народний вчитель” і додали до пенсії +30 грн. Тому кар’єра в школі – це неможливо. Можна розвиватись і рости професійно. Тому, якщо й будувати кар’єру в школі, то як керівника. Мені пропонували стати завучем з виховної роботи в одній з київських шкіл. Я відмовилась. Я б хотіла піти в методичну роботу. Я хочу працювати в освіті, але втомлююсь працювати з дітьми. Це дуже енерговитратно. І якщо мені трапиться можливість залишитись в освіті, але рухатись вище, я піду не роздумуючи. Я люблю себе, як вчителя.

Інтерв’ю розміщене на Порталі “Педрада”